shkolakz.ru   1 2 3 ... 24 25

Гермес (грец. Hermes) – вісник богів, покровитель дотепності, гімнас-тики, мандрівників, доріг, торгівлі. Гомер робить його оповісником богів, гінцем і виконавцем волі Зевса. Прудконогий божок умів виконувати всі накази, орієнтувався в кожній ситуації, а за потреби умів бути непомітним. З часом й інші боги та богині стали користуватися його послугами, і Гермес змушений був зробити собі на ногах маленькі крильця, щоб устигати виконувати всі доручення.


1.2. Театральна вистава як одна з важливих форм масової комунікації


Театральна вистава була засобом не тільки політичного обвинувачення й сатири, а й політичної пропаганди й агітації.

Прикладами театральних текстів є трагедії та комедії, які віддзеркалювали широке коло проблем Давньої Греції: «Перси» Есхіла – практично публіцистичний відгук учасника недавніх греко-перських воєн, «Андромаха» Еврипіда – антиспартанські тенденції.

Особливо цікавою була драматургія Арістофана (бл. 445 –385 рр. до н.е.). Його твори – це зразок політичної комедії, не-стримно сміливої своїми сатиричними виступами. До нас ді-йшло 11 п’єс майже з 40, ним написаних. Головні теми: питан-ня війни і миру («Ахарняни», «Лісістрата», «Мир»), демосу («Вершники», «Оси»); суперечки того часу («Хмари», «Птахи», «Жінки-законодавиці», «Плутос»); нові літературні течії («Жа-би», «Жіноче свято»).


Ковбасник … А все ж таки дивуюсь,

Як буду я орудувати містом?

Демосфен Роби, що робиш. От і вся оруда.

Мели, товчи, густіше фарш замішуй.

І не забудь за перець, сіль, олію,

Підсолоди улесливо слівцями.

А взагалі, як вроджений ти демагогом буть,

З пропитим басом пройдо ярмаркова,

Всім обдарований, щоб стать правителем.

«Вершники»

У творах комедіографів панували непристойність, надзвичайно брутальні особисті та політичні випади. Вони користувалися необмеженою свободою слова, і навіть видатні діячі того часу не уникли ганьби.



Темы афинской комедии второй половины V в. взяты прямо из современной животрепещущей политики. Она жила политическим скандалом и политической сатирой <…>. Реакционный характер комедии объясняется прежде всего ее сатирической задачей: сторонникам существующего строя было меньше оснований прибегать к этой форме публичного выражения своих взглядов. Наоборот, комедия была подходящим средством для противников господствую-щей демократии, которые могли посредством театра карикатуры непрерывно подрывать те или другие стороны существующего строя; они говорили ей много злого в форме буффонады, веселой пародии и в то же время, искусно маскируя свои основные цели, создавали известное настроение. В этом заключается интерес комедий Аристо-фана для политической истории Афин 9.


@ Арістофан:


  • Чудова річ – спілкування з мудрецем.

  • Від слів і розум у височінь лине і підносить людину.

  • Не годуй словами замість хліба.

  • Справжній той мудрець, хто багато може сказати коротко і зрозуміло.

  • Розумний багато чому зможе навчитися у ворога.


1.3. Письмові канали передачі інформації


Письмові тексти виконували функцію важливого каналу передачі оперативної інформації. Головні її види: написи, оголошення на стінах, мармурових плитах, п’єдесталах, «кам’яні листівки», пізніше – історична проза.

Написи. Тексти законів Солона можна було прочитати на дерев’яних табличках (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко без-заперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Закони можна було обговорити на площі та, звернувшись до самого архонта, внести певні зміни.

Головним письмовим джерелом інформації були побілені дерев’яні таблички (левкомата), які виставлялися щодня в публічних місцях і періодично оновлювалися.


«Кам’яні листівки». На мармуровій плиті, знайденій у 1959 р. у грецькому поселенні Дамалі, виявлено текст про греко-перські війни поч. V ст. до н.е., що оспівує мужність воїнів і свідчить про агітаційний вплив на суспільство. Ось уривок із нього:


«Боги! Постановили совет и народ <...> город вверить Афине, покровительнице Афин, и всем другим богам, дабы они охраняли и защищали от варвара страну. Сами же афиняне и ксены, живущие в Афинах, пусть перевезут детей и женщин в Трезену [под покровительство Питфея], архегета страны. А стариков и имущество пусть перевезут на Саламин. Казначеи и жрецы пусть остаются на Акрополе, охраняя имущество богов. Все остальные афиняне и ксены, достигшие совершеннолетия, пусть взойдут на снаряженные двести кораблей и сражаются против варвара за свободу свою и других эллинов вместе с лакедемонянами, коринфянами, эгинетами и другими, которые пожелают разделить общую опасность» 10.


Історична проза. Творцями історичної прози були Геро-дот (бл. 490 – 425 рр. до н.е.), автор «Історії» у 9 кн., названих іменами дев’яти муз, Фукідід (бл. 460 – 400 рр. до н.е.), автор незакінченої історії Пелопоннеської війни у 8 кн., Ксенофонт (430 – 355 рр. до н.е.), автор «Історії Греції» у 7 кн., та інші.

Історіографія Давньої Греції позначена синкретизмом –нерозчленованістю, злитістю. За способом збирання інформації вона мало чим відрізнялася від журналістики, а за формою викладу – від сучасних жанрів, наприклад подорожнього нарису; відзначалася документальністю, містила актуальні публіцистичні ідеї. Комунікативним каналом розповсюдження історіографії було усне читання твору перед громадою та поширення тексту в численних рукописних списках 11.

Геродот – «батько» репортажу. Швейцарський репортер і публіцист Ж. Віллен вважає Геродота не тільки «батьком історії», а й «батьком репортажу».



<...> Для него «историчное» большей частью имело значение – и вы на это наталкиваетесь всюду в его книгах – лишь постольку, поскольку оно могло способствовать лучшему пониманию времени, в котором он жил, для которого он писал и которое к тому же было столь увлекательным, волнующим и исторически великим. Его внимание привлекала к себе современность, подвижная, каждый день приносившая неслыханные новости, ошеломлявшая событиями и открытиями. Ее-то Геродот и стремился исследовать, дописать, сделать понятной. И не случайно, когда дело касалось его текстов, он с особой силой подчеркивал свою роль очевидца, он всегда и неизменно всем своим авторитетом подтверждал достоверность положений и событий, им излагаемых. И то, что действительно интересовало Геро-дота, когда он брался за свое тростниковое перо и сверток папируса, побуждало его писать свои объемистые книги о персах, Египте и Ли-вии, об ионическом восстании, Ксерксе и многом другом, очень уда-чно было сформулировано Вальтером Отто в его предисловии к издан-ному в 1955 году в Штутгарте полному собранию сочинений Геродота. Он писал: «Геродот или Фукидид руководствовались убеждением, что их долг сообщать только о том, что произошло или даже сейчас еще происходит и имеет непреходящее значение...» 12.

Отже, потреба стародавніх греків у обміні інформації зна-ходить своє підтвердження в різноманітних формах як усної, так і письмової форм комунікації. Велике значення мали поеми Гомера, репортажі Геродота, комедії Арістофана та ін.


Рекомендована література


  1. Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.). – 612 с.

  2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.
  3. Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской империи (начало). Избранное сочинение в ІІ т. – Т.І. – Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 1995. – 480 с.


  4. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Своеобразие публи-цистики античного мира: Учебное пособие. – 3-е изд., доп. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2010. – 240 с.

  5. Куле К. «СМИ в Древней Греции: сочинения, речи, разыскания, путешествия…» / Пер. с франц. – М.: Новое Литературное Обозрение, 2004 г. – 256 с.

  6. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.

  7. Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 256 с.

  8. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001. – 718 с.

  9. Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів; вступ. ст. А. О. Білецького. – 2-ге вид. – К.: Наук. думка, 1989. – 240 с.

  10. Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.

Контрольні питання та завдання


  1. ۞ Випишіть із словника античної міфології імена давньогрецьких богів, так чи інакше пов’язаних із поняттям «журналістика».

  2. ۩ Ознайомтеся з уривками з творів «Іліада» й «Одіссея». Підготуйте повідомлення на тему «Крилате слово Гомера».

  3. ۞ Випишіть вислови стародавніх греків, написані на стінах храму Аполлона у Дельфах. На тему одного з них підготуйте коротке повідомлення.

  4. Прочитайте вірші Солона й доведіть важливість впливу його творів на життя суспільства.

  5. Ознайомтеся з уривками з лекції Р. Ю. Віппера. Розкажіть про існування різних форм пражурналістики.
  6. ۩ Ознайомтеся з уривком із дослідження Ж. Віллена. Чи згодні ви з думкою, що Геродот був «батьком» репортажу? Обґрунтуйте свою відповідь.


  7. ۩Доведіть, що театральна вистава є проміжною формою між усною та знаковою пражурналістикою.


Завдання для самостійного опрацювання


  1. Підготуйте інформацію про дописемні форми масової комунікації в одній із країн Стародавнього Сходу.

  2. Проаналізуйте політичну поезію Стародавньої Греції та її вплив на суспільну думку (Солон, Тіртей, Алкей та ін.).

  3. ۞ Напишіть повідомлення на тему «Комедії Арістофана як форма комунікаційних процесів».

  1. Софістика й ораторське мистецтво.

Епоха еллінізму


Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному. Протагор


Хоча ораторське мистецтво було розповсюджене у бага-тьох країнах стародавнього світу (Єгипет, Ассирія, Вавилон, Іран, Китай, Індія), та справжньою батьківщиною красномовства вважається Стародавня Греція.

Батько науки про красномовство – давньогрецький поет, лікар, філософ і оратор Емпедокл (490 – 430 рр. до н.е.). Свої тексти він писав у гомерівському стилі, використовуючи різ-номанітні поетичні засоби.

У Греції класичної епохи створилися особливо сприятливі умови для розквіту ораторського мистецтва. Верховним органом у державі стали народні збори. Щоб привернути увагу народних мас, оратор повинен був представити свої ідеї найбільш приваб-ливим чином, переконливо спростовуючи при цьому докази своїх опонентів.

Мистецтво переконання – агоністика – прийшло до нас із Стародавньої Греції, і саме з нього бере початок публіцистика й журналістика в цілому. Дослідниця О. М. Корнілова пише:

«Гордое стремление человека доказать свое превосходство не с помощью дубины и меча, а с помощью интеллекта, образованности, тренировки – качеств, скорее приобретенных в результате само-совершенствования, чем дарованных от природы, – значительно про- двинуло вперед греческую цивилизацию» 13.



2.1. Риторичні школи


Вивчення риторики було викликане практичними потреба-ми давньогрецького суспільства. Знання її стало вищим щаблем античної освіти. Початок культивування усного слова поклали софісти 14, які вважали, що істини як такої зазвичай не існує, а довести можна все, що завгодно, якщо «правильно» міркувати.


Софізм: «Ця статуя – художній твір. Але він твій. Значить, це твій художній твір».


Софісти були риторами 15 – платними вчителями філосо-фії й ораторського мистецтва. Вони належали до сформованої в Афінах у ІІ пол. V ст. до н. е. школи філософів-просвітителів, що створили небачений культ слова. Софісти майстерно володіли всіма формами ораторської мови, законами логіки, умінням впливати на аудиторію. У заснованих ними школах за певну плату кожен, хто бажав, міг навчитися правил побудови мовлення, подачі матеріалу, належної манери проголошення. Згодом софістична риторика виродилася в так зване словесне фехтування, метою якого стало досягнення перемоги у словесному змаганні за будь-яку ціну.

У кінці V ст. до н. е. риторика занепала й зійшла з історич-ної сцени. Заслуга софістів у тому, що об’єктом вивчення взяли вони логос, а риторику зробили «царицею всіх мистецтв».

Фундамент риторичної системи заклав Арістотель (384 –322 рр. до н.е.) у двох трактатах: «Риторика» і «Поетика». Він визначив риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета» і поділив усі про-мови на три види: судові, дорадчі (політичні) й епідиктичні (урочисті).


☺ Великого філософа і вченого Арістотеля спитали:

– Чому заздрісники завжди чимось засмучені?

– Тому, що їх сушать не тільки власні невдачі, але й успіхи інших, – відповів той.

@ Арістотель:


  • Хто рухається вперед у науках, але відстає в моральності, той швидше йде назад, аніж вперед.

  • Насолоджуйся спілкуванням – головною ознакою дружби.

  • На питання, як встигати учням, філософ сказав: «Наздоганяти тих, хто попереду, і не чекати тих, хто позаду».

  • Початок є більша половина справи.

  • Достоїнство мови – бути зрозумілою й не бути низькою.


Про значення усного слова у Стародавній Греції дослідниця Т. М. Хоменко пише:


«В античні часи усвідомлювали той факт, що вміле володіння словом ще не наближує до пізнання істини, а красномовство – ще не показник мудрості. Перше місце посідало проникнення в суть пред-мета. У діалозі Платона «Горгій», як відомо, конфронтують два по-гляди на мистецтво переконання. Для Сократа використання прийомів переконання за відсутності справжнього знання – це просто вміння видавати брехню за істину. Натомість Горгій говорить про велику вигоду від маніпулювання словами. Постулат Сократа про те, що «гро-мадяни завдяки промовам ораторів мають ставати кращими», демон-струє яскраво виражену виховну, «визвольну» функцію слова» 16.


2.2. Теоретик і ритор Горгій


Найбільшим теоретиком софістської риторики і вчителем красномовства у V ст. до н.е. вважають Горгія (485 – 380 рр. до н.е.), родом із сицилійського міста Леонтіні. У 427 р. Горгій прибув послом до Афін, і його яскраві промови привернули загальну увагу. Ніхто з афінян не міг зрівнятися з ним у мистецтві володіння афінським діалектом давньогрецької мови. Пізніше він об’їздив усю Грецію, всюди виступаючи перед слухачами.

Надовго прославила ім’я Горгія Олімпійська промова 17. З творчої спадщини оратора цілком збереглися лише дві про-мови – «Похвала Єлені» і «Виправдання Паламіда», написані на сюжети міфів про Троянську війну.


Похвала Елене (отр.)

Славой служит городу смелость, телу – красота, духу – разумность, речи приводимой – правдивость; все обратное этому – лишь бесславие. Должно нам мужчину и женщину, слово и дело, город и поступок, ежели похвальны они – хвалою почтить, ежели непохвальны – насмешкой сразить. И напротив, равно неумно и неверно достохвальное – порицать, осмеяния же достойное – восхвалять. Предстоит мне здесь в одно и то же время и правду открыть, и порочащих уличить – порочащих ту Елену, о которой единогласно и единодушно до нас сохранилось и верное слово поэтов, и слава имени ее, и память о бедах. Я и вознамерился, в речи своей приведя разумные доводы, снять обвинение с той, которой довольно дурного пришлось услыхать, порицателей ее лгущими вам показать, раскрыть правду и конец положить невежеству.

<...> Красотою была она равна богам, ее открыто являя, не скрыто тая. Многие во многих страсти она возбудила, вкруг единой себя многих мужей соединила <...>. Посему, прежние времена в нынешней моей речи миновав, перейду я к началу предпринятого похвального слова и для этого изложу те причи-ны, в силу которых справедливо и пристойно было Елене отправиться в Трою...

<...> Бог сильнее человека и мощью, и мудростью, как и всем остальным: если богу или случаю мы вину должны припи-сать, то Елену свободной от бесчестья должны признавать. Если же она силой похищена, беззаконно осилена, неправедно обиже-на, то ясно, что виновен похитчик и обидчик, а похищенная и обиженная невиновна в своем несчастии. Какой варвар так по-варварски поступил, тот за то пусть и наказан будет словом, правом и делом: слово ему – обвинение, право – бесчестие, дело – отмщение. А Елена, насилию подвергшись, родины ли-шившись, сирою оставшись, разве не заслуживает более сожа-ления, нежели поношения?

<...> Как же можно считать справедливым, если поносят Елену? Совершила ль она, что она совершила, силой любви по-бежденная, ложью ль речей убежденная или явным насилием вдаль увлеченная, иль принужденьем богов принужденная, – во всех этих случаях нет на ней никакой вины.


Речью своею я снял поношение с женщины. Закончу: что в речи сначала себе я поставил, тому верным остался; попытав-шись разрушить поношения несправедливость, общего мнения необдуманность, эту я речь захотел написать Елене во славу, себе же в забаву.

Перевод С. Кондратьева


Ораторське мистецтво Горгія мало багато нововведень: симетрично побудовані фрази, речення з однаковими закінчен-нями, метафори й порівняння. Ритмічне членування мови і навіть рима наближали його мову до поезії. Деякі з цих прийомів надовго зберегли назву «горгіанські фігури».


    1. Судове красномовство. Лісій


Особливо поширеним жанром в Афінах були судові про-мови. Обвинувачуваний, виступаючи перед судом присяжних (геліеєю), прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки розчулити. Порятунок підсудного часто залежав від його власних здібностей виголосити промову. Проте переважна частина демосу не володіла ораторським хистом. Унаслідок цього з’явилася нова професія – логографи 18, які за певну плату складали виступи для своїх клієнтів, а ті вивчали їх напам’ять і виголошували на суді. Траплялися випадки, коли логограф складав одночасно промову і для позивача, і для відповідача.

Найвидатнішим афінським оратором класичної доби в галузі судового красномовства був Лісій (бл. 415 – 380 рр. до н.е.). Він народився в Сіракузах. Разом із братом учився в південноіталійському місті Фурії, де слухав курс риторики у відомих софістів, зокрема Тісія.

У 412 р. до н.е. Лісій повернувся до Афін. Держава була у скрутному становищі: йшла Пелопоннеська війна. У 405 р. до н.е. Афіни зазнали нищівної поразки, до влади прийшли «30 тиранів», ставлеників Спарти, які проводили політику жорстокого терору стосовно афінського населення. Майно, яким володіли Лісій і його брат, стало причиною розправи над ними. Брат Лісія був страчений, самому ж оратору довелося рятуватися втечею в сусідню Мегару. Після перемоги демократії Лісію так і не вдалося повернути права громадянина.


Перша судова промова Лісія – «Про вбивство Ерато-сфена» – загальновизнаний шедевр красномовства. Надалі він писав промови і для інших осіб, зробивши це своєю головною професією. Усього Лісію приписували близько 400 промов, але до нас дійшло тільки 34. Переважна більшість тих, що збе-реглися, належать до жанру судових, але є політичні й урочисті промови.

Об убийстве Эратосфена (отр.)

<...> И вот, мужи афинские, пришел Эратосфен. Служанка сейчас же разбудила меня и сказала, что он тут. Я велел ей смотреть за дверью, молча спустился вниз и вышел из дому, я заходил к одному, к другому: одних не застал дома, других, оказалось, не было в городе. Взяв с собой сколько можно было больше при таких обстоятельствах людей, я пошел. Потом, взяв факелы в ближайшей лавочке, мы вошли в дом: дверь была отворена служанкой, которой было дано это поручение. Толкнув дверь в спальню, мы, входившие первыми, увидели его еще лежавшим с моей женой, а вошедшие после – стоявшим на кро-вати в одном хитоне. Тут, мужи афинские, я ударом сбил его с ног и, скрутив ему руки назад и связав их, стал спрашивать, на каком основании он позволяет себе такую дерзость: входить в мой дом. Он вину свою признал, но только слезно молил не убивать его, а взять с него деньги. На это я отвечал: «Не я убью тебя, но закон нашего государства; нарушая закон, ты поставил его ниже твоих удовольствий и предпочел лучше совершить такое преступление по отношению к жене моей и детям, чем повиноваться законам и быть честным гражданином».

Таким образом, мужи афинские, он получил то возмездие, которое, по повелению закона, должны получать подобного рода преступники <…>. Но, мужи афинские, как и вам, я думаю, известно, люди, совершающие незаконные деяния, никогда не признают того, что их противники говорят правду, а сами лживыми уверениями и тому подобными неблаговидными средствами стараются возбудить в слушателях негодование против лиц, на стороне которых находится право.


Перевод С. И. Соболевского


Лісій заклав основи жанру судової промови, створивши своєрідний еталон стилю та композиції. Стиль його промов відзначається простотою викладу, короткими, симетрично побу-дованими фразами. У Лісія відсутні архаїзми, заплутані звороти. Критики визнавали, що ніхто не перевершив його в чистоті аттичної мови.


    1. Епідиктичне красномовство. Ісократ


Значну роль у становленні ораторства відіграло й епідик-тичне красномовство. Воно виникло одночасно з судовим і пов’язане з ювілейними датами чи урочистими подіями.

Найвидатніший представник цього виду красномовства – Ісократ (436 – 338 рр. до н.е.). Він народився у багатій афінській родині, одержав гарну освіту. Наприкінці Пелопоннеської війни втратив усе своє майно. У період «30 тиранів» Ісократ зазнав переслідувань. На життя почав заробляти логографією, а в кінці 90 рр. ІV ст. до н.е. відкрив власну школу риторики і решту свого життя присвятив педагогічній роботі.

Ісократ написав понад 60 промов (серед них 15 – урочис-ті), з яких до нас дійшло близько 20. У знаменитій патріотичній «Промові на всееллінських зборах» («Панегірик»), написаній для виступу на зборах перед Олімпійськими іграми у 380 р. до н.е., він висунув політичну програму порятунку Еллади.


Панегирик (отр.)

<…> Часто удивлялся я на организаторов всенародных праздничных собраний и на учредителей гимнастических состя-заний, на то, что они выдающиеся физические качества таких больших наград удостаивали, а тем, которые индивидуально потрудились для общего блага и все стремления направили к тому, чтобы и всем другим быть в состоянии оказать пользу, этим людям никакого почета не воздавали; об этих последних людях им естественнее было бы больше проявить заботы; ведь что касается атлетов, то, если бы даже они получили вдвое больше силы, ничего не прибавилось бы всем прочим, а от умно мыслящего [даже] одного человека все извлекли бы пользу, желающие приобщиться его образу мыслей.


Однако я не пал духом и не предпочел безразличное отно-шение, но, признав достаточной наградой для себя будущую славу благодаря этой речи, выступаю с советом и относительно войны против варваров [против персов], и относительно согла-сия среди нас самих; причем мне небезызвестно, что многие из выдававших себя мудрецами уже набросились на эту тему; но я надеюсь превзойти прочих, благодаря чему всем другим пока-жется, что ничего никогда не было сказано об этих вещах, а вместе с тем я признал, что самые лучшие из речей те, которые трактуют о важнейших вопросах, речи, которые и ораторов больше других на вид выдвигают, и слушателям больше других пользы приносят; одна из таких речей и эта. Да и удобный момент еще не миновал, когда было бы уже напрасно и напоминать об этом; ведь тогда следует прекращать речь, когда или данные события не будут иметь места и больше не явится необходимость обсуждать их, или если речь покажется такой совершенной, что не оставит возможности прочим ораторам что-нибудь прибавить. А пока события находятся в прежнем состоянии, сказанное же по этому поводу слабо, как после этого глубоко не обдумать эту мою речь, которая, если будет иметь успех, и от междоусобной войны, и от настоящего тревожного положения, и от величайших бед нас избавит?

Кроме того, если бы никоим образом иначе нельзя было бы освещать одни и те же события, как только в одной форме, то могло бы прийти кому-нибудь в голову, что излишне, говоря в той же форме, в какой говорили другие, снова надоедать слу-шателям; но так как природа речей такова, что является возмож-ность об одних и тех же предметах трактовать на разные лады, важные вещи делать маловажными, незначительным придавать значение, старое представлять по-новому, а о недавно происше-дшем сказать по-старому, в таком случае больше нельзя избе-гать говорить о том, о чем раньше сказали другие, но лучше их следует попытаться сказать. Ведь ранее происшедшие события являются общим для всех нас материалом, но в удобный момент им воспользоваться, соответствующим образом каждое событие продумать и в хорошей словесной форме выразить – это разум-ным людям присуще. Я полагаю, в том случае огромный толчок для развития получают и все прочие искусства, и мастерство в произнесении речей, если кто с восторгом будет ценить не пер-вых дела начинающих, но лучше других каждое из них совер-шающих и не старающихся о тех делах говорить, о каких никто ранее не сказал, но так умеющих сказать, как никто другой не смог бы <…>.


Перевод Э. Юнца


Патріотичні теми Ісократ розвивав і в інших своїх висту-пах («Промова за мир», «Панафінейська промова»). У промові «Філіпп» він стверджував думку про об’єднання еллінських держав. Яскравим прикладом епідиктичної промови є «Ева-гор» – похвальне слово кіпрському цареві.

Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, але вони мають чітку конструкцію й тому зрозумілі слухачам, ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням збігу голосних наприкінці слова й на початку іншого.


      1. Епітафія 19


Автори епітафій невідомі, але ймовірно, що в разі необ-хідності кожен оратор міг скласти й виступити з такою промовою. Вперше епітафію було проголошено на могилі 192 афінських воїнів, які загинули під час битви біля Марафона в 490 р. до н.е. Відтоді й пішла традиція щорічно вшановувати пам’ять загиблих патріотів. Пізніше стали виголошувати епіта-фії після смерті видатних афінських громадян. Героям Марафонської битви присвячено дві епітафії:


Доблесть цих мужів освітлює безсмертна слава,
Тут перемогли вони горде перське військо.
Пішими піднялися проти Азії сильної кінноти,
Щоб Елладі рабського дня не знати.

Була у цих бійців невгасима мужність у серці.
Протистояли ворогам біля марафонських воріт,
Так захищали Афіни, б’ючись за місто і славу,
Щоб повернути назад могутню силу ворогів.


Найцікавішою з епітафій, що дійшла до нас, є надгробне слово Перікла на похоронах афінських воїнів, які загинули на початку Пелопоннеської війни. Фукідід включив його до своєї праці.

<...> Більшість, котрі вже тут виступали, хвалили того, хто перший додав до похоронного обряду надмогильне слово, бо справді личить виголошувати його про тих, що гинуть на війні. Як на мене, то мені б здавалося досить і того, щоб людям, які виявили мужність своїми вчинками, і шану віддавати так само вчинками, а що тепер на цьому похороні так і зроблено, ви сами бачите, бо його взяла на себе громада.


<...> Отже, я не стільки співчуватиму батькам загиблих, скільки втішатиму їх. Адже згадуючи, за яких різноманітних життєвих змін вони зростали, вони знають, що справжнє щастя, яке випадає на долю людей, – померти так, як померли ці воїни, і відчути таку скорботу, яку довелося відчувати їх батькам. Я розумію, звичайно, що важко мені вмовляти вас, бо ви часто зга-дуватимете, бачачи в інших, те щастя, якому ви й самі колись раділи. Справді, ми сумуємо не за тим, чого не мали, а за тим, що в нас було, до чого ми звикли і що ми втратили. Тим, хто перебуває ще в такому віці, коли вони можуть мати дітей, слід утішатися надією на народження інших дітей. Ці, які мають народитися, допоможуть якоюсь мірою забути про тих, яких уже нема. І для міста вони виявляються подвійно корисними: не дадуть йому збезлюдніти і стануть на його захист. Було б не-справедливо на рівних правах брати участь в обговоренні справ тим, хто не зазнав небезпеки втратити дітей, разом із тими, хто їх утратив. А всі ті, хто за віком не може мати дітей, утішайтеся, що більшу частину життя ви були щасливі, а тепер уже вам залишилася менша частина. Нехай слава ваших дітей полегшить ваше горе. Адже не старіє лише бажання слави. І в похилому віці нам дає насолоду не стільки прагнення прибутку, як запев-няє дехто, скільки прагнення честі.

Щодо присутніх тут дітей, братів і сестер загиблих, то їм іще, я бачу, доведеться добре позмагатися, бо за звичаєм кожний хвалить того, кого вже нема. Добре було б, коли про вас із усією вашою надмірною доброчесністю пішла слава хоч і не така, як про загиблих, а нехай навіть трохи менша. Заздрість суперників заважає нам змагатися в славі з тими, кого вже нема. Якщо мені слід згадати тут і про доброчесність жінок, що тепер овдовіли, я звернуся до них із дуже короткою порадою. Будьте не слабкіші, аніж вам дозволяє ваша природа, бо це для вас велика слава, хоч чоловіки найменше кажуть про неї, коли їм доводиться її хвали-ти чи гудити.

У своїй промові, згідно із звичаєм, я висловив усе, що вва-жав за потрібне. Що ж до справи, то ми вже належно вшанували померлих, а дітей їх наше місто візьме на своє утримання, аж поки вони стануть дорослими. Це буде почесна нагорода і жи-вим, і тим, хто поліг у боротьбі. Адже, де за доброчесність да-ють найвищу нагороду, там урядують найкращі люди. Тепер же, оплакавши, як належить, померлих, нехай кожний повертається додому.


Переклад А. Білецького


    1. Політичне красномовство


Визначні політичні промовці афінської держави –Фемістокл, Ефіальт, Гіперід і Лікург.

Особливим даром слова, як було сказано, володів Перікл (бл. 495 – 429 рр. до н.е.), промови якого, багаті за змістом, цікаві за стислістю та виразністю, підкоряли могутністю, силою, бездоганністю. Перікл умів переконувати людей у своїй правоті. Його політичних промов, на жаль, не збереглося.


☺Якось спартанський цар спитав знаменитого борця, хто сильніший – він чи Перікл. Борець відповів, що Перікл, пояснивши це так: «Навіть якщо я покладу Перікла на обидві лопатки, він і тоді доведе людям, що переможений я, а не він, і народ йому повірить».


Найбільшим політичним оратором Еллади був Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.). Він народився в Афінах, деякий час працював логографом. Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань, адже гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпера-ментним афінянам. Але в цьому кволому на вигляд юнакові жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. Щоб позбутися звички мимовільно посмикувати плечима, вішав над собою гострий спис, що завдавав йому болю при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні вади, довів ораторську техніку до досконалості, став знаменитим політичним оратором. Своїм прикладом він під-твердив найважливіший принцип: оратором може стати прак-тично кожний, якщо не пошкодує для цього часу та праці.


☺ Відомий афінський діяч і оратор Демосфен, зустрівши одного разу якогось демагога, що надто розбазікався, зауважив:

– Багато говорити – це не значить добре сказати, а от добре говорити – значить багато сказати.

☺Розповідають, що одного разу до Демосфена прийшов якийсь чоловік із проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник, і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але ж тобі нічого від цього не сталося», – зауважив Демосфен. Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як це, Демосфене, мені нічого не сталося?» – «Ось тепер, клянусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і скривдженої!» – вигукнув оратор. Це свід-чить про те, скільки переконливості надає словам тон і спосіб виголошення.



Найвищого рівня талант Демосфена досяг в «Олімпійсь-ких промовах» і «Промовах проти Філіппа». Пізніше грецькі вчені об’єднали ці промови під загальною назвою філіппіки 20.


Друга промова проти Філіппа (уривок)

Афіняни! Кожного разу, коли мова йде про дії Філіппа й порушення ним мирного договору, завжди я бачу одне й те саме: промови на захист наших інтересів здаються доречними й щирими, закиди проти Філіппа, як видно, обґрунтовані, але на-справді нічого з необхідних заходів нітрохи не виконується, навіть настільки, щоб варто було слухати ці промови. Мало того, наша політика докотилась до того, що чим переконливіше можна викрити Філіппа у порушенні договору і ворожих діях проти всієї Греції, тим важче стає знайти пораду, як бути далі.

У чому ж справа? А в тому, що загарбників треба зупиня-ти не словами, а ділами. Тим часом, насамперед ми самі, орато-ри, промовляємо з трибуни, боячись викликати незадоволення з вашого боку, не даємо ділових порад і пропозицій, а тільки бага-то говоримо, як то обурливо поводить себе Філіпп. З другого боку, і ви, що сидите тут, краще від Філіппа вмієте виголошу-вати справедливі промови і розуміти думки будь-якого оратора, зате ви зовсім не квапитесь, щоб перешкодити Філіппові у здій-сненні його теперішніх задумів. І ось унаслідок цього склалося становище, думаю, закономірне і, я б сказав, навіть природне: хто чим наполегливіше займається, то в нього краще й вихо-дить: у Філіппа – діла, а у вас... слова. Отже, якщо ви й тепер задовольнитесь тим, що ваші промови справедливіші, ніж його, то це найлегше, і до цього не треба докладати будь-яких зусиль.

<…> Найбільша ганьба полягає в тому, що ви, ошукані надіями, поширили умови миру навіть на майбутні покоління. До такої міри ви дали себе ошукати. Навіщо я про це згадую тепер і чому вимагаю, щоб їх викликати? Клянусь богами, я скажу вам щиро всю правду і нічого не приховаю. Не для того, щоб, завівши суперечку, самому говорити з ними перед вами на рівних правах, не для того, щоб тим, які виступали проти мене з самого початку, дати знову нагоду одержати хабара від Філіппа, не для того, щоб займатися пустими балачками.


Небезпека, як бачу, дедалі зростає; я хотів би помилитись, але боюся, що вона вже занадто близько. Прийде така хвилина, коли ви не зможете байдуже дивитись на події і не будете слу-хати про навислу небезпеку ні від мене, ні від когось іншого, але самі побачите і ясно зрозумієте, що так насправді стоїть справа. А тоді вас охопить гнів і лють. Я боюсь тільки, щоб посли не змовчали в тих справах, за які одержали хабарі, і щоб ви зверну-ли свій гнів проти тих людей, які намагатимуться виправити справи, яким вони спричинили шкоду. Взагалі я помічаю, що люди часто спрямовують свою лють не на винних, а на того, хто потрапляє їм під руку <…>. Ця війна, звичайно, кожному принесе чимало горя, коли Філіпп з’явиться тут, але зародилась вона саме в той день – день підписання миру.

Справді, якби вас тоді не ошукали, держава не була б у халепі. Адже Філіпп, зрозуміла річ, не міг би ні ввійти до Аттіки на кораблях – раніше треба було б перемогти нас на морі, – ні ввести військо через Піли і Фокіду, але йому довелося б або виконати умови миру і сидіти тихо, дотримуючись мирного договору, або опинитися перед загрозою війни так само важкої, як та, яка викликала в нього бажання миру. Так ось тепер я досить сказав, щоб пригадати вам те, що було. Хай боги не до-пустять того, щоб ми все це відчули на власній шкурі. Нікому, навіть тим, хто заслужив би загибелі, я особисто не бажав би розплатитись карою, яка була б пов’язана з небезпекою і шкодою для всіх.

Переклад Й. Кобова


Демосфен широко застосовував тропи, зокрема метафору, антитезу, уособлення, поєднання синонімів у пари, що сприяло ритмічності й піднесеності складу. Ефектним прийомом, що зустрічається в Демосфена, є фігура умовчання: оратор свідомо замовчує про те, що він неодмінно повинен був сказати за ходом викладу, і слухачі подумки неминуче доповнюють його самі.


    1. Епоха еллінізму



В епоху еллінізму (кінець IV – I ст. до н.е.) політичне красномовство втрачало свої привілейовані позиції, інтерес до змісту промов поступався місцем інтересу до форми. У школах риторики вивчали промови давніх майстрів і намагалися наслідувати їхній стиль. У цей час поширювалися підробки промов на зразок видатних ораторів минулого. Так, Харісій складав судові промови у стилі Лісія, Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування одержала потім назву аттикізму.

Водночас інтерес до словесної форми риторики став особ-ливо помітним у нових культурних центрах (Антіохії, Пергамі) й породив крайнощі, захоплення навмисною манірністю – такий стиль красномовства одержав назву азіанського.

Засновником азіанізму став Гегесій з малоазіатської Маг-несії (сер. III ст. до н.е.). Цицерон вважав, що Гегесій був послі-довником Харісія. Намагаючись перевершити ораторів кла-сичної епохи в хизуванні, він надавав перевагу коротким фра-зам, уживав слова у протиприродній послідовності, підкреслю-вав ритм, нагромаджував тропи. Квітчастий, пишномовний, патетичний, але рубаний і незв’язний склад наближав промови Гегесія до мелодекламації.

Повністю творів цього періоду до нас майже не дійшло.

Після поразки військ ахейского союзу в 146 р. до н.е. Гре-ція стає провінцією Римської середземноморської держави. З 27 р. до н.е. вона одержала назву Ахайя. Греція в цей час стала місцем, куди римська молодь вирушала здобувати освіту. Особливою популярністю користувалися Афіни, а також острів Родос і міста Малої Азії. Професія мандрівного ритора, який виступав у грецьких містах, стала настільки розповсюдженою, що II ст. н. е. називають століттям «другої софістики».

У цей час ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого в тих умовах жанру – епідиктичного красномовства. Перед оратором ставилося завдання: експромтом прославити героїчне минуле Еллади або героя міфу, сказати похвальне слово великому ораторові, політичному діячеві або Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витіснили поета. Проза стала вигад-ливою і прикрашеною складними риторичними фігурами й тропами – вона набула рис поезії. Красномовство нової епохи продовжувало традиції як аттицизму, так й азіанізму.

Отже, яскравий розвиток усіх трьох визначених Арістоте-лем форм ораторства (судове, політичне, епідиктичне), пов’яза-ний з іменами Горгія, Ісократа, Лісія, Демосфена та інших, змінився поступовим його занепадом в епоху еллінізму.


Рекомендована література



<< предыдущая страница   следующая страница >>