shkolakz.ru 1 2 ... 4 5

Політика і права людини



Мій план перемоги

Юрій Луценко

Заключне слово екс-міністра Юрія Луценка в Апеляційному суді 16 травня 2012 року

Достеменно пам’ятаю день, коли я відчув потребу боротися із системою, що придушує гідність людини. Це було у Львові, у 1983 році. Я вчився на другому курсі Політеху, нас переселили у новозбудований гуртожиток. До інституту треба було пройти невеличку вуличку приватного сектору, а вже далі – асфальт, трамваї, цивілізація.

Одного ранку, після нічного дощу, ми з колегами дибали на пари. Стежка розмокла, власне, це була вже не доріжка, а суцільне глиновище. А посередині якась мерзотна чиновницька душа влаштувала дорогу із цвинтарних плит. На кожній плиті був надпис «стрілець Іван», «стрілець Богдан». А зверху – козацький хрест і три літери УСС. Всі люди йшли по коліно в глині, жоден не ступив на ту доріжку. У повітрі було щось таке, як перед грозою. Але всі мовчали і, не підводячи очей, чапали повз той витвір нелюдської і неукраїнської системи.

Саме після того я дізнався, що таке УСС – українське січове стрілецтво, УНР і ЗУНР, Холодний Яр і УПА. Так почалося моє національне прозріння, з того часу я ненавиджу ходити строєм під чужі барабани.

Тепер про все це вчать у школі, а жовто-блакитний прапор українських визвольних змагань став державним стягом. 1991 рік дарував нам Незалежну Україну. 2004-й рік дав нам свободу.

Але національна гідність та особисті свободи сьогодні знову кинуті в багнюку ретрототалітарною владою, для якої все це – знову порожній звук.

У 2010 році в покарання за чвари і зради вождів Україну закрутило в петлю по-гамлетівськи «звихнутого часу», де править минуле, що не минуло. Був час, коли під скаженим наступом антиукраїнського реваншу Україна нагадувала роман «Невситимі» С.Віткевича. В ньому польський письменник описував падіння Європи перед наступаючими монголо-китайськими полчищами, головною зброєю яких була не шабля чи куля, а пілюлі Мурті-Бінга – засіб, що відбирав у людей пам’ять, розум і гідність. Після прийому цих пілюль люди радісно підставляли шию ярму і вірили пропаганді окупантів. Автор гіркого роману-пророцтва покінчив із собою 17 вересня 1939 року. З тих пір світ докорінно змінився, але Україна все ще борсається в пазурах політичних привидів минулого позачасся, які на очах враженої Європи втілюють слова Салтикова-Щедріна «Идти неуклонно вперёд, но через задний проход».


Правий був Адам Міхник, коли попереджав: «Найгірше в комунізмі те, що приходить після нього». Нинішня українська влада, замішана на технологіях політичних розправ Сталіна, брехні Брежнєва у виконанні досвідчених гангстерів із депутатськими значками – зухвалий вищір регенерованого зла нашої трагічної історії.

Цей режим не може забезпечити ні економічних, ні соціальних, ні моральних стандартів для країни. У нього немає суспільно-значимої мети. Все підпорядковано єдиній тупій, брутальній і очевидній цілі – неймовірному збагаченню правлячої Сім’ї та привласненню будь-якого бізнесу «смотрящими» на місцях.

Якщо називати речі своїми іменами, то мусимо сказати: в Україні реалізується небачений для Європи мафіозний капіталізм. Гроші – їх бог, рекет – їх віра, «Хрещений батько» – їх біблія.

Результат двох років впровадження такої системи невтішний для абсолютної більшості обдурених і обкрадених людей: глибше кишень влади – лише дупа нашого життя.

Як таке могло статися в країні, де віковічними є традиції боротьби за сім’ю, свободу, справедливість? Які пілюлі згодували народу новоявлені правителі-кровосісі? Чим заглушили вогонь Майдану? Чи справді то був лише «солом’яний вогонь» морально-непритомної нації, як торочать нам професійні песимісти?

Але ж при всіх помилках і навіть зрадах у помаранчевій команді програв не Майдан, а лише окремі люди, яких він найняв на службу. Що змінилося в серцях, у переконаннях мільйонів, які піднялися з колін у ті дні? Провалилися вожді – найміть нових! Але чому ж треба скніти у розпачі в крайніх хатах, а тим більше – проходити прискорені курси падання на коліна перед торжествуючим Злом, як відомі паскуди-»тушки» і в Києві, і в областях?

Я нікого не збираюся вчити жити, а тим паче – звинувачувати. Я по край життя в боргу перед людьми, з якими мав честь працювати і боротися разом.


Я лиш хочу тут, у клітці режиму, де я провів останні 508 днів, звернутися до всіх, хто розуміє, що так жити неможна, Шевченковим: «Борітеся – поборете! Вам бог помагає».

До якої боротьби я кличу?

1. Говорити правду і не давати комфортно брехати спідленим янучарам режиму.

170 років тому маркіз де Кюстін писав із Росії: «Суспільне життя в цій країні – це постійна конспірація проти правди… Уніфікованість дій такого правління мене вражала. З тремом я чудувався мовчазним порозумінням зверхників і підлеглих, що разом провадили війну проти ідей і навіть фактів».

Цей діагноз враженого француза мав далекосяжні наслідки. З цієї системи привселюдної і повсюдної брехні, системи «кетману», як її називає великий мислитель Чеслав Мілош в книзі «Поневолений розум», з цієї системи виріс і Гулаг, і Голодомор, і смерч нинішнього плюндрування України.

Тому форма щоденної боротьби для українця – руйнувати цю систему янучарської брехні в маршрутці, на вулиці, в магазині, на роботі. Говорити правду і не дати вільно ширитися брехні – найлегший, але дуже важливий крок до зміни нашого життя.

Регіонали, які нав’язують ЗМІ свою тупу й очевидну брехню, діють так, ніби прибили флюгер, щоб ніхто не сумнівався в оголошеному ними напрямку вітру. Треба збити колодки брехні, звільнити флюгер, хай кожний бачить справжній, вільний напрям вітру!

2. Об’єднуватися із небайдужими людьми.

Єдина можливість панувати жменьці мафіозі над багатомільйонною країною – її роз’єднання. Їхня мета – соціальна шизофренія роз’єднаного мовою, релігією, історією, міфами стада злих, голодних і невірячих нікому і ні в що індивідуумів. Для влади мафії головне – не дати нам включити мозок.


Великий Черчіль казав: «Процес мислення – найнебезпечніший з усіх відомих людині процесів». Зомбоящик, порнуха, дешева горілка і доступна наркота – все задіяне, щоб вся діяльність українців йшла в туалет і в інтернет.

У письменниці Людмили Уліцької є гнітючий образ такого покоління – імаго. Так називається личинка, яка не здатна стати метеликом. Вона лише їсть і повзає, їсть і повзає. І найсумніше, що від такої личинки – імаго народжуються такі самі істоти, котрим ніколи не дано злетіти в небо.

Я кличу до боротьби за те, щоб повернути людям звичку думання, дати їм віру й мужність, щоб відновити їх функцію повноправних громадян.

Нам потрібна демократія участі в політиці, а не псевдодемократія купленого представництва розжирілої на людських бідах нечисті, яка йде під різними прапорами в політику за продовженням мародерства.

Правляча мафія розраховує на простий і відомий алгоритм, який озвучив Архітектор, творець матриці у відомому фільмі: «99% приймають правила гри, якщо їм надають право вибору, не дивлячись, що вибір був лише в їхній уяві».

Я кличу до зламу такої Матриці через об’єднання небайдужих людей від локальних акцій протесту проти місцевої гидоти до майбутніх всеукраїнських протестних кампаній, що зметуть правлячу мафію бюлетенем, а як треба, то й революцією.

3. Третя форма боротьби – не боятися.

«Жити – значить покриватися шрамами», – вчив Джон Стейнбек. Це – складно. Але, зрештою, ми залишимо своїм дітям таку країну, якою ми дозволимо їй бути.

Найгірше, що ми можемо їм лишити – це країну страху. Цей синдром набутого дефіциту волі і сили духу, цей учепистий віковий страх автоматично позбавить їх всього іншого – якості життя, достатку, впевненості, безпеки, гідності.


Якщо хочемо їм кращої долі – мусимо зламати це ярмо страху, що гнітить Україну стільки років.

Я нещодавно прочитав дуже важливу для себе книгу Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі». Для підтримки надіслав її Юлії Тимошенко в період протестного голодування. Головний персонаж книжки, Макмерфі, для мене є уособленням повсякчасної боротьби з мороком антилюдської системи, яка тримається на «високовольтній хвилі ненависті», де накази виконуються раніше, ніж прийдуть в голову керівника. Символічно, звичайно, що герой потрапляє з тюрми в дурдом, майже як ми з Юлею потрапили із дурдому в тюрму. Головне, що вільна людина може не тільки не коритися нелюдській системі, але й здатна зламати її.

І ще один важливий урок від Кена Кізі: «Те, з чим він бився, неможна перемогти раз і назавжди. Ти можеш тільки перемагати раз у раз, поки тримають ноги, а потім твоє місце займе хтось інший». Це і є життя вільної людини у вільному суспільстві. Ця постійно відвойовувана амплітуда свободи і є секретом цивілізаційного світу, до якого ми так прагнемо. Світу, який спочатку здобув «Magna Carta» (Хартію вольностей), а вже потім – як неминучий наслідок – отримав McDonalds.

Заклик не боятися зовсім не означає кличу до барикад і насильницьких дій. Він означає кожного на своєму місці говорити своєю мовою, захищати свої переконання, протестувати, захищати свої права і – головне – не похитнутися у своєму виборі, робити по правді й справедливості, як би це важко й ризиковано не було.

Я хочу підкреслити важливість саме щоденних зусиль багатьох зовні ніби не важливих громадян. Фізик Ричард Фейнман у 1965 році отримав Нобелівську премію за свою теорію про те, що кожна елементарна частинка має не одну історію, вона переміщається з одного місця в інше вздовж усіх теоретично можливих шляхів у просторі і часі.


Для великих фізичних об’єктів цей принцип не діє, бо усі можливі шляхи елементарних частинок, з яких він складається, взаємно нейтралізуються. Крім одного, н’ютонівськи визначеного шляху.

Фейнманівська сума історій елементарних частинок включає історії, в яких частинка рухається назад в часі, і навіть історії, замкнуті в петлі простору – часу, як у фільмі «День сурка».

Висновок із цього фізичного прикладу: при малій кількості учасників стають вірогідними найнеймовірніші шляхи руху. Як це відбувається у вражаючому світ реванші українського неототалітаризму.

Але чим більше учасників – елементарних частинок енергійно рухаються, тим більша вірогідність усунути вивихи і парадокси у поведінці великого тіла.

Хочемо повернути Україну на цивілізаційний європейський шлях розвитку – не біймося на своєму, хай навіть мікроскопічному, місці діяти хай з малесеньким результатом, але у правильному напрямку.

***

Користуючись нагодою, поки ми з вами разом, дозволю собі застосувати викладені вище три принципи в реалі.

Отже, тут і зараз ми об’єдналися, не допускаємо брехні і не боїмося дивитися в очі правді. Що в результаті?

Якщо ми правдиво відповімо на це запитання, то результатом буде усвідомлення, що головний наш ворог – не Янукович і не Партія регіонів. Це – наслідки. Я б навіть сказав – бородавки, які не так вже й важко видалити при першій нагоді.

Я думаю, що головний наш ворог – зневіра, відчуття, що всі зусилля даремні, що всі дороги замкнені грошима і силою янучар.

Цей самогіпноз, самоотруєння, самодемобілізація – головна перешкода до відродження України.


Що робити цій ситуації?

Є два сценарії. Один – із вітчизняної азійської традиції, сценарій Манілова, котрий все яснозоро мріяв про реформи і безкінечно читав одну й ту ж чотирнадцяту сторінку так і не осягнутої книжки.

Інший сценарій нам дає Робінзон Крузо, історія якого у свій час стала символом нового, дієвого часу.

Іншими словами: можна безкінечно мріяти про ідеальних політиків з ідеальною програмою, які колись звідкись прийдуть, аби збудувати нам рай. Це дуже по-нашому: одним стрибком через болото азійщини. Таких стрибунів у тому трясовинні – сотні мільйонів…

А можна по-європейськи: крок за кроком класти гать через болото і врешті-решт вийти на широкий шлях.

«Нація живе не традицією і не минулим… Нації формуються і живуть лише постільки, поскільки уособлюють в собі устремління здійснити загальну програму майбутнього», – писав Ортега-і Гасет.

Я хочу, щоб всі почули: дорога із нинішнього мороку є! Варто лише захотіти її побачити.

В усі часи зміни починалися із усвідомлення владою того прикрого факту, що грошей немає. Мудра влада започатковує реформи (як от сусідні Польща чи Грузія). Олігархічна кліка, що захопила владу, – імітує реформи, грабуючи рештки середнього класу. У першому випадку гроші з’являються і пахнуть потом. У другому – вони збираються у приватні капітали і пахнуть кров’ю.

Це – наші реалії. Скрізь – мат, але Партія регіонів не здається! Проте, як вчить мудра Камасутра, безвихідних ситуацій не буває.

Аби дати не просто гасло, а конкретику, візьму за приклад найболючішу біду в Україні, найглибше її болото – корупцію.


Про боротьбу із корупцією говориться давно і багато. Нажаль, жодного разу ці розмови не стосувалися конкретного і зрозумілого суспільству плану. Все, як правило, зводиться або до популізму: всіх силовиків та чиновників розігнати і набрати нових і чесних, або до ідеалізму: призначимо своїх, вони будуть справедливими.

Те, що перша схема не діє, довів Черновецький з його ненаситною «молодою командою» і космічним дерибаном.

Те, що не діє друга схема, я знаю сам, бо чесна робота в одному відомстві легко хоронилася в суміжному. Ті ж справи проти «космонавтів» на сотні мільйонів розкраденого спокійно хоронилися у податковій міліції, а найкривавішу банду Немсадзе у Донбасі реабілітували зусиллями прокуратури і суду.

Для дієвої широкомасштабної антикорупційної діяльності треба:

координаційний центр із реальними повноваженнями щодо всіх державних управлінських структур;

однакові для всіх критерії люстрації та просування по службі, не пов’язані із партійним життям;

надпартійна більшість у Верховній Раді для прийняття нових законодавчих актів, без котрих нічого зробити неможна;

поєднання каральних методів щодо виявлених корупціонерів із ліквідацією хабароємних функцій бюрократії.

На жаль, цих факторів не було в українській історії ніколи, у тому числі і коли я працював на чолі МВС. Шанс на зміну ситуації дають чергові вибори у Верховну Раду України. Якщо корупція дійсно національна проблема №1, то вибирати законодавців варто саме під кутом їх спроможності підтримати радикальні дії антикорупційного очищення.

Спостерігаючи за процесом «мафіїзації» в Україні періоду правління Партії регіонів, я ні на йоту не вірю в їх здатність боротися із корупцією. Будучи результатом корупційної системи конвертації насилля в гроші, а грошей у владу, вони можуть покінчити із організованою злочинністю й корупцією лише через харакірі.

Але повалення влади Януковича ще не означатиме злам цієї системи. Знаю це з власного досвіду 2005 року. Відтак опозиція має не просто прагнути перемоги, але й запропонувати План.

Нижче – мій варіант.



следующая страница >>