shkolakz.ru   1 ... 2 3 4 5

, якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини і громадянина».


Тож дискримінація визначається лише через рішення, дії чи бездіяльність, під які не підпадає велике коло проявів дискримінації.

Подібним чином формулюється визначення поняття «дискримінація за ознакою статі» в законі «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який був прийнятий ще в 2005.

Такий підхід до визначення є набагато вужчим, ніж ті, що застосовуються в документах ООН, наприклад, в конвенціях про ліквідацію расової дискримінації та про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Якщо узагальнити, в них дискримінація визначається не просто як дії чи бездіяльність, а як будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.

Зрозуміло, виняток, обмеження чи розрізнення можуть виявлятися не лише в діях чи рішеннях.

На практиці така колізія між нормами національного та міжнародного права виявилася під час позову до прем’єр-міністра України Азарова за його гендернодискримінаційний вислів про те, що жінкам не місце в управлінні державними справами: «Одні кажуть, що наш уряд великий, другі, що в уряді немає жінок, ні на кого подивитися під час засідання Кабінету міністрів. Самі нудні особи. За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи».

Суди усіх інстанцій не виявили в його словах дії, а відповідно і дискримінації, назвавши цитований вислів оціночним судженням. А на факт розрізнення, яке зводить нанівець чи обмежує користування жінками своїми правами, уваги не звернули.


В ті ж самі дні (2010 рік) у Франції розглядалася справа міністра внутрішніх справ Бріса Ортефе, пов’язана із його дискримінаційним расистським висловом на адресу французів арабського походження: «Коли він (араб) один – то нормально, коли їх багато – починаються проблеми».

Рішення французького суду – визнати вислів міністра расистським та зобов’язати його сплатити 2000 євро штрафу на користь громадського руху проти расизму, яке й подало на нього в суд.

Результат дискримінації – порушення рівності de jure або de facto або (і це є дуже важливим) – створення загрози такого порушення.

А от дії, бездіяльність, рішення, через які формулюється визначення дискримінації в запропонованому Кабінетом Міністрів законопроекті, мають відношення не до змісту дискримінації, а до окремих технологій її здійснення.

В якості позитиву законопроекту потрібно відмітити введення поняття «непряма дискримінація» – рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але при здійсненні чи застосуванні яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї щодо окремої особи чи групи осіб за їхніми певними ознаками, крім випадків, коли такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Фактично мова йде про так звані «нейтральні» дії, норми, практику тощо, які спричиняють різне ставлення до різних груп в силу різниці їх положення в соціумі та можливостей.


Непряма дискримінація відбувається тоді, коли формально нейтральні правила, критерії або практика ставлять де-факто особу або осіб певної групи у невигідне становище у порівнянні з іншими.

Можна заперечити, що складно доводити дискримінацію в широкому, тобто прийнятому на міжнародному рівні визначенні. Складно. Але досвід є. І в тому ж Європейському суді із прав людини, і в Комісії ООН зі статусу жінок і у інших міжнародних правових інституцій. Було б бажання.

Правда, в законопроекті передбачається в якості форми дискримінації розглядати утиск. Він визначається як «небажана для особи або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їхньої людської гідності за певними ознаками або створення щодо такої особи або групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери».

І потрібно сказати, що воно є широким. Але при цьому мало корелюється (якщо і взагалі не корелюється) із визначенням родового поняття «дискримінація» із законопроекту.

Тобто видове поняття, яке визначає форму дискримінації, є за змістом більш широким, охоплює більше коло явищ та відносин, ніж його родове поняття «дискримінація», порушуючи логіку законотворчої техніки.

Неточність, неузгодженість та звуження базових понять законопроекту є серйозними проблемами його майбутнього застосування.

Відповідаючи на запитання «де?» – в яких сферах передбачається запобігати та протидіяти дискримінації? – потрібно констатувати, що звужені і сфери застосування закону порівняно знов таки із визначеннями міжнародних документів.

Так, міжнародні конвенції говорять про політичну, економічну, соціальну, громадську, культурну або дискримінацію в будь-якій іншій галузі.


Дія закону (відповідно до законопроекту) має поширюватися на такі сфери суспільних відносин: громадсько-політична діяльність; державна служба та служба в органах місцевого самоврядування; правосуддя; трудові відносини; охорона здоров'я; освіта; соціальний захист; житлові відносини; доступ до товарів і послуг; тощо.

Не складно побачити, що деякі з перелічених сфер відносяться до економічної. При цьому не зазначаються, наприклад, відносини власності, пенсійного забезпечення та спадщини.

Чи можна робити висновок, що на них дія закону не розповсюджується, чи вони відносяться до тієї частини статті 4, яка виражена поняттям «тощо»?

Не згадується культурна сфера. Скажете – багато хочемо. Не багато – не більше, ніж у вже ратифікованих Україною міжнародних документах, які вже є частиною національного законодавства.

Найвужчим місцем цього законопроекту, як і багатьох інших, є механізми захисту від дискримінації та її оскарження (питання «хто?» і «як?»).

Відповідно до статті 15 законопроекту «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності з питань дискримінації», особа, яка вважає, що стосовно неї було застосовано дискримінацію, має право звернутися зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та/або до суду.

Не зрозуміло, чому не зазначені в якості таких суб’єктів органи прокуратури та органи внутрішніх справ?

Враховуючи низький рівень обізнаності судейського корпусу в питаннях дискримінації та її протидії, невикористання суддями положень міжнародних документів для захисту прав громадян, можна сумніватися в ефективності оскарження дискримінації для потерпілих.

Правовий захист від дискримінації має забезпечуватися за допомогою різних галузей права – цивільного, сімейного, трудового, адміністративного, кримінального тощо, якими встановлено відповідальність за порушення рівноправності громадян.


Наприклад, стаття 161 Кримінального Кодексу «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» у якості однієї з форм цього злочину передбачає пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Не враховані в законопроекті і положення вже існуючих законодавчих актів, спрямованих на подолання окремих форм дискримінації, зокрема, дискримінації за ознакою статі. Мова про вже вищезгаданий закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який діє з 1 січня 2006 року.

Ну і класика жанру. В пункті 8 «Громадське обговорення» пояснювальної записки на сайті Мінюсту зазначається, що «законопроект не потребує проведення консультацій з громадськістю». Хоча він був винесений на обговорення тим же міністерством. Але кому воно потрібно, окрім громадськості?

Висновок очевидний: проект закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» потребує суттєвого доопрацювання. І тільки потім – звітування про виконання Плану дій про лібералізацію візового режиму між ЄС та Україною.

17 травня 2012

www.pravda.com.ua


Правоохоронні органи


Реформа прокуратури в Україні (Промова Посла США Джона Теффта під час Круглого столу «Реформа прокуратури в Україні»)

Я з великим задоволенням прийняв запрошення виступити сьогодні на цьому дуже важливому і поважному заході, під час якого вивчатимуться перспективи реформи української прокуратури.  Враховуючи нещодавнє прийняття парламентом нового Кримінального процесуального кодексу, метою якого є створення більш змагальної судової системи, це питання є дуже своєчасним. Успіх нового Кримінального процесуального кодексу буде, я передбачаю, вимірюватись ступенем ефективності його впровадження. Його впровадження вимагатиме неупередженості і сприйняття змін усіма установами, що становлять систему кримінального судочинства: судом, захистом, слідчими органами і прокуратурою. І повірте мені, маючи 40-річний досвід роботи на державній службі, я повністю визнаю, що зміна порядку роботи урядових установ є нелегким завданням. Але я також знаю з досвіду, що такі зміни є можливими.


Перш за все, я повинен сказати вам, що я не юрист, і, тим більше, не прокурор, і у мене немає офіційної юридичної освіти. Тим не менш, працюючи на дипломатичній службі, я по-справжньому оцінив важливість верховенства права в сучасному демократичному суспільстві. Я вважаю, що загальний стан здоров'я будь-якого демократичного суспільства сьогодні вимірюється тим, наскільки воно керується власними законами. Особи – громадяни і негромадяни, повинні знати, що вони мають доступ до правосуддя, коли вони вважають, що їм було завдано шкоди. Особи, підозрювані у злочинах, повинні вірити, що існує система законів, що забезпечує справедливе поводження і справедливий судовий розгляд. Особи, що планують вчинення злочинів, повинні знати, що, ймовірно, вони будуть спіймані і покарані незалежно від того, чи є вони пересічними громадянами, заможними бізнесменами, співробітниками правоохоронних органів або високопоставленими чиновниками. Підприємства повинні знати, що вони не будуть зазнавати свавільних рейдерських нападів, і що їх правомірні угоди будуть виконані. Всі ці очікування повинні бути реальними в сучасному демократичному суспільстві.

Прокурори відіграють дуже важливу роль в створенні і підтримці правопорядку. Один із найкращих суддів Верховного Суду Сполучених Штатів, який також був головним обвинувачем на Нюрнберзькому процесі – Роберт Джексон, якось зауважив, що «прокурор має більше контролю над життям, свободою та репутацією людини, ніж будь-яка інша людина в Америці». Те ж саме можна сказати і про будь-яку іншу країну, де я працював. Прокурори є і повинні бути наділені важливими повноваженнями в системі кримінального судочинства: повноваженням використовувати ресурси держави з метою звинувачення співгромадян у вчиненні злочинних діянь та повноваженням притягнення їх до суду і, можливо, позбавленням волі. Будучи неврегульованими, ці повноваження загрожують не лише знищити особу, проти якої вони спрямовані, а й зруйнувати саму основу демократичного суспільства – довіру народу до верховенства права. Однак, коли прокурорські повноваження реалізовуються відповідально, із дотриманням системи стримувань і противаг, ці повноваження звичайно є одним дуже важливим елементом в двигуні правосуддя.


Метою круглого столу сьогодні є обговорення європейських стандартів і міжнародного досвіду у прокурорській діяльності, зокрема, дотримання правильного балансу в системі кримінального судочинства. Як я вже сказав, я не є експертом з правових питань, але,  дивлячись навколо, я бачу, що багато експертів сьогодні готові поділитися своїм різноманітним досвідом. Цей тип міжнародного діалогу є цінним для всіх учасників заходу. Хоча кожна країна, представлена тут, прагне до системи судочинства, що відповідає її унікальній історії і потребам, я хотів би запропонувати кілька зауважень про те, що я вважаю, буде пронизувати всі ваші  обговорення.

По-перше, прокурори можуть і повинні відповідати більш високим стандартам поведінки, ніж інші юристи у системі правосуддя. Це тому, що прокурор відрізняється від адвоката, що представляє інтереси свого клієнта в суді. Прокурор представляє державу, і, зокрема, народ держави. Таким чином, прокурор повинен не тільки прагнути виграти справу, але також повинен нести відповідальність за забезпечення досягнення процесуальної справедливості. Іншими словами, обов'язком прокурора є забезпечення справедливості процесу. Цей обов’язок включає в себе такі речі, як гарантування дотримання положень вашого Кримінального процесуального кодексу та забезпечення презумпції невинуватості підсудного  аж до винесення судового рішення. Всі етичні зобов'язання прокурора повинні бути, по можливості, описані в Кодексі етики та прокурори повинні проходити регулярне обов'язкове навчання щодо своїх зобов'язань. Крім того, повинен існувати орган, що працює незалежно від прокуратури, та розслідує і виносить рішення за скаргами на неправомірні дії прокурорів. Якщо неправомірні дії являють собою злочин, такі злочини необхідно розслідувати, а винних притягати до відповідальності. Я впевнений, що ви сьогодні почуєте про систему Департаменту юстиції США, а також, про те, як інші країни проводять розслідування за скаргами на неправомірні дії прокуратури.


По-друге, незважаючи на конституційні обмеження, прокурори в Україні продовжують здійснювати функцію загального нагляду. Ці надзвичайні повноваження для виконання наглядових функцій за межами кримінального процесу стало предметом критики Венеціанської комісії в минулому. Для того, щоб виконувати свої зобов'язання перед Радою Європи та дотримуватись європейських цінностей, це повноваження в процесі реформування повинно бути усунуте. Загальні наглядові функції за межами кримінального процесу є особливо небезпечними в країнах, де зароджується ринкова економіка, та в країнах з перехідною демократією. Поєднання широких наглядових повноважень та особливо низької заробітної платні є небезпечним. Ліквідація загального нагляду дозволить усунути деякі корупційні ризики та покращити загальний діловий клімат.

Нарешті, в Україні в даний час працює близько 11 000 прокурорів. У розрахунку на душу населення, це надзвичайно висока кількість прокурорів. Наприклад, на кожні 100 000 жителів країн Франції, Італії, Іспанії і Німеччини приходиться від 3 до 6 прокурорів. В Україні, за останньою інформацією, близько 21 прокурора на кожні 100 000 жителів. Я знаю, що немає розумних підстав для збереження цього дисбалансу. Звичайно, існування великої кількості прокурорів саме по собі не обов'язково є проблемою. Однак, якщо ви поєднаєте велику кількість прокурорів з низькими офіційними зарплатами, ви створите готове середовище для корупції.

Таким чином, у реформуванні прокуратури, було б доцільно зосередити увагу на забезпеченні того, щоб всі ваші прокурори отримали б істотне підвищення заробітної плати з метою зменшення загрози корупції та зловживання владою.  Керівництво держави повинно визначити, чи підвищити заробітну платню за рахунок загального скорочення кількості прокурорів, або якимось іншим способом.

Прокуратура є наріжним каменем змагальної системи кримінального судочинства. Зокрема, новий Кримінальний процесуальний кодекс містить обмеження, які, в разі їх впровадження, забезпечуватимуть стримування проти зловживання прокурорськими повноваженнями. Тим не менш, ефективна реформа повинна виходити за рамки вашого Кримінального процесуального кодексу. Система кримінального судочинства в Україні ніколи ще  не отримувала таку міжнародну увагу, як зараз. Я закликаю вас обрати такий шлях реформ, що захищає права людини для всіх українців, зменшує корупційні ризики і відповідає міжнародним зобов'язанням з реформування  прокуратури. Я бажаю всього найкращого у ваших обговореннях під час цього круглого столу.

18.05.12




<< предыдущая страница   следующая страница >>